Пора

Цьогоріч 8 березня в Україні відзначали найдовше – аж 4 дні підряд – 5, 6, 7 і власне 8 березня. Щоправда за 7 березня заставили відпрацювати 12 березня. Та все одно свято тривало довше, ніж такі великі християнські свята як Великдень чи Різдво, і довше, ніж наступні Шевченківські дні 9-10 березня. Тільки й було розмов про права жінок, повагу та нев’янучу любов, яких вони заслуговують.
Саме розмов, бо найбільшим знаком «уваги» українським жінкам від олігархічних маріонеток, Януковича з Азаровим, стала перспектива збільшення… ні, не зарплати, не пенсій, а пенсійного віку. Обіцяють збільшити на 5 років, починаючи вже з травня.
Є знаки уваги й дрібніші. Це підвищення тарифів на газ, на електроенергію, на воду, гарячу і холодну. Також підвищення цін на промислові і продовольчі товари (на декотрі в рази!), бензин, дизпаливо, транспортні послуги… Всього не перелічити. До того ж повертаються дефіцити: гречки, борошна, цукру, олії, хліба…
Не забули попередження «женщины, которая поёт»? «То ли ещё будет! Ой-йой-йой!».
І справді, нові знаки уваги чекають українських берегинь у Житловому й Трудовому кодексах, які вже на підході. Не буде ні 5-денного робочого тижня, ні 8-годинного робочого дня. Ці завоювання трудового люду за дорученням олігархів переглядають у бік збільшення, а щорічні оплачувані відпустки – у бік зменшення.
Працювати на олігархів доведеться довше, ніж на державу. Та й саму державу кілька олігархічних кланів уже привласнили, поставивши своїми адміністраторами в ній справжнісіньких клоунів, яким цю місію можна довіряти хіба що лиш на один день у році, на 1 квітня – день сміху. Коли довше, то вже не до сміху, а навпаки – як би клоуни не старалися, виходить плач.
Шевченківські дні завжди були для українців нагодою поплакати. Та цього року як ніколи всеукраїнському плачеві пасували слова, вкладені Степаном Руданським у вуста бідного циганчука, що маючи лиш копійку, не міг нічого купити на ярмарку. По копійці тільки хрін продавала жидівка. Смакуючи вдома куплений хрін, циганчук плачучи примовляв:
Плачте, очі навісні,
Щоб повилізали!..
Таже ж бачили самі,
Що ви купували!..
Чернівецькі «бідні циганчуки», не перестаючи гордо називати себе «Блоком Національних Сил Буковини» (БНСБ), вирішили поплакати біля пам’ятника Шевченка 9 березня окремо від влади, бо влада б’є і плакати не дає. Навпаки, Азаров нав’язує цинічну сталінську фразу: «Жіть стало лучше, жіть стало вєсєлєй».
Щоправда, цього разу БНСБ кинув клич керівникам інших партійних організацій, не тільки «Свободи», Руху та КУНу, котрі розлучилися з БНСБ, не витримавши випробування виборами, а й «Батьківщини», «Тризубу», «За Україну» і навіть «Фронту змін», що, на мою думку, свідчить про остаточну деградацію БНСБ, якщо ще є куди.
Декотрі прийшли, як Бурбак із ФЗ, але виступити не побажали, хоч Остап Юрійчук, який доволі вправно реалізовував експромтний сценарій, запрошував до слова, а деякі навіть виступили, як Бурденюк з Руху, Мельничук і Горук із Свободи, Рясов із Тризуба та інші.
Як справедливо зауважив Володимир Рясов, керівників було багато, а членів їх організацій мало, щоб не сказати не було зовсім. Бо треба взяти до уваги слова виступаючого експромтом Миколи Ганкевича, що були й такі, котрі випадково потрапили на площу, йдучи «по потребі». Тому слід визнати, що БНСБ вибрав невдалу тактику гетто, тактику самоізоляції. Треба йти на акції влади, куди сходиться на порядок більше людей завдяки рекламі і традиції. Йти зі своїми прапорами, своїми гаслами, робити свою політику, виступати біля мікрофона, демонструвати протистояння.
Не будуть давати слово? Тим краще! На те є мегафони. Доведеться мати справу з міліцією? Вже пора. Пора громадянської непокори, не тільки словесного, а й фізичного протистояння. Акції непокори, на яких щось відбувається, охоче висвітлять журналісти.
Пора «збудить хиренну волю», щоб оправдати пафосні словеса.