У Вижниці ніхто не забутий і ніщо не забуто

18 липня на запрошення митрофорного протоієрея Михайла Блощиці, настоятеля Свято-Михайлівського храму м. Вижниці, я з дружиною поїхав до Вижниці на свято 20-річчя відродження Української Церкви. Сказав, що їдемо по місцях бойової слави. У цих словах була й доля жарту, та за церкви відбувалися бої неабиякі і в Вижниці, і в Кіцмані, і в Чернівцях, і в інших густонаселених пунктах.
Аналогічні святкування 20-річного ювілею відбулися, наскільки мені відомо, в Кіцмані, Сторожинці і, може, ще десь. І хоч туди мене ніхто не запрошував, я не ображаюся, бо настрій у мене після перемоги Януковича, котрому багато з наших безтямно допомогли своїм голосуванням проти всіх, відверто несвятковий. Після цих виборів я, на жаль, перестав поважати дуже багатьох людей.
Літургію служив Митрополит Чернівецький і Буковинський Данило з єпископом Чернівецьким і Кіцманським Марком і багатьма священиками. У проповіді Владика Данило з болем говорив про свої і наші надії 20 років тому, які український народ не оправдав. На заваді стало совкове бидло, котрого ще так багато на всіх суспільних щаблях.
Багатьох достойних людей Владика нагородив у зв’язку з торжествами. Приємно було, що люди незабуті. Справа не в тих кількох словах усно й на папері, а в людяності, в тяглості поколінь. На жаль, здебільшого молодим священикам байдуже, як писав Шевченко, «чиєю кров’ю ота земля напоєна». Не знаю, може й у Вижниці щось не вдалося, та в мене залишилось враження, що дійсно ніхто не забутий і ніщо не забуто.
Особливо приємно було чути теплі слова Владики про отця Михайла, учасника Першого Собору Української Автокефальної Православної Церкви (5-6 червня 1990 р.) Патріарх Філарет з нагоди 20-річчя відродження нашої Церкви нагородив отця орденом, який вручив Владика. В той момент я пригадав, як о. Михайло 20 років тому вийшов з підпорядкування тоді ще митрополита Філарета, які кари придумував тоді митрополит Філарет на голови українських священиків. Та о. Михайло мав незламну віру і підтримку щирих українських патріотів: свого батька о. Федора, добродійки Михайлини і славних парафіян села Митків і села Мосорівка Заставнівського району, де він тоді служив.
Зворушливим до сліз було вручення нагороди панові Павлові Никоряку. 20 років тому це був незламний борець за нашу справу. А нині його немічного привели, фактично занесли, до церкви його дорослі діти. Владика особисто підійшов до них і щиро привітав пана Павла.
Свої нагороди вручили духовенству вижницькі просвітяни.
Отець Михайло згадав Василя Чорнея, Івана Джиголю і всіх інших, уже покійних, які доклали багато зусиль, аби парафія встояла перед шаленими забамбуленими московськими посіпаками, а потім також відзначив живих і вручив нагороди від церковної громади.
І мені дісталася «ПОЧЕСНА ВІДЗНАКА з нагоди святкування 20-річчя відродження Української Православної Церкви Київського Патріархату на Буковині», в якій сказано: «Шановного Василя Дмитровича Козьмика вітають настоятель Свято-Михайлівського храму митрофорний протоієрей Михайло та вся громада. Завдяки нелегкій праці у підтримці нашої Церкви Ви поряд з нашим Архіпастирем Митрополитом Данилом допомагали тим громадам, які з 90-х років прагнули незалежної Церкви. Тож в цей святковий день бажаємо Вам міцного здоров’я та помочі Божої. Щоб Господь і надалі благословляв Вас своєю милістю та милосердям у добрих справах на многая і благия літа. 18 липня 2010 р.»
Зі свого боку передаю це вітання своїм побратимам, які допомогли відстояти в критичний момент Свято-Михайлівську церкву у Вижниці. То були незабутні дні і ночі.
Гірко, що промосковська частина вижничан не змирилася з поразкою, не переосмислила своє ставлення до Української Церкви і збудувала новий храм, до якого нас у неділю привіз вашківський таксист. Але ми одразу відчули, що там тхне московським духом.